Історія

Піднесення Галицького і Волинського князівств. Утворення Галицько-Волинської держави

На заході руських земель традиції Київської Русі продовжило Галицько-Волинське князівство, яке постало з двох князівств Русі. Формування нового державно-політичного організму на південному заході Русі було цілком закономірним, воно відповідало тенденції розвитку тодішнього суспільства, спямованого на формування у майбутньому нових державних утворень, постати централізованими характер. Виразником і виконавцем цих проявів був Роман Мстиславич, який у складній політичній ситуації прагнув до подолання удільної роздробленості. Історію Галицько-Волинської Русі ХІІІ ст. можна розділити на чотири різних за тривалістю і значенням періоди:

1. до початку самостійної державної діяльності Данила Романовича (1219);

2. до 1245 р., коли Данило здолав феодальну опозицію й відновив Галицько-Волинське князівство;

3. до смерті Данила (1264) — часи державної єдності Галицько-Волинської Русі;

4. до кінця ХІІІ ст., коли князівство повернулося до стану роздробленості.

У Х ст. територію Галичини і Волині заселяли племена білих хорватів, дулібів, тиверців. Їхні поселення були недоступні нападам зі степу, мали торговельні шляхи сполучення зі Сходом та значні родовища солі. Нижню хронологічну межу існування Галицької землі сьогодні визначити майже неможливо, оскільки поки що залишається відкритим питання про час виникнення Галича як міста і як столиці однойменного князівства. На сторінках літопису вони з’являються в ХІІ ст. Низка дослідників вважає, що місто і князівство виникли значно раніше, але не пізніше, ніж у Х—ХІ ст.

Галицько-Волинська держава-ШколаUA

Спочатку Галицьке князівство входило до складу Теребовлянського. В Галичині потужною владою виступали бояри. Територія Галицької землі остаточно сформувалася в 1141 р., коли князь Володимирко Володаревич (династія Ярославичів, онуків Ярослава Мудрого) об’єднав у своїх руках Перемишльське, Звенигородське, Галицьке і Теребовлянське князівства, «князюючи в Галичі». Незалежна зовнішня політика давала змогу вести боротьбу з угорськими та польськими королями. Володимирко (1124—1153) зробив центром князівства Галич у 1144 р. І. Крип’якевич, Я. Ісаєвич, П. Раппопорт, Б. Тимощук, П. Толочко та ін. визначають межі Галицької землі так: західне порубіжжя Галицької землі відділяла від польських земель Сандомирська пуща, що простягалася між Нижнім Сяном і Віслою та Карпатські пущі, які пролягали між Вислоком і Дунайцем. На кордонах розміщувалися міста-фортеці: Переворськ, Ярослав і Сяник — та більш віддалений від прикордоння Перемишль.Найбільшими містами також були Звенигород та Теребовль.

Південно-західну, природну, межу з боку Угорщини утворював Карпатський хребет. Руські та угорські порубіжні укріплення було встановлено на підгірських рівнинах. Нинішнє Закарпаття входило до складу Галицької землі не постійно, а лише епізодично. Далі кордон повертав у верхів’я Пруту та в бік Середнього Дністра, де його захищали фортеці — Василів, Кучелмин, Онут, Бакота, Ушиця, Каліус, — які оберігали Галичину від степового Поля. Далі на південь від руських поселень вільно почувалися половці. Залежність території межиріччя Дністра і Пруту від Галицького князівства — дискусійна. О. Субтельний визначив її як «територію під контролем Галичини». Східний кордон Галицько-Волинського князівства проходив у верхів’ях Південного Бугу по правому його берегу, де були вже київські міста: Межибоже, Кудин, Деревач та ін., і далі по вододілу Дністра та Прип’яті. Галицький кордон був тут відносно слабо укріплений. Із фортець можна назвати Збараж, Пліснеськ, Олеськ, Щекотів і Любачів.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1153—1187), який приєднав землі нижче за Дунай і повів боротьбу з боярством, підтримував дипломатичні відносини не лише з сусідами, а й із Візантією та Священною Римською імперією.

Волинь мала потужні зв’язки з Києвом, бо вважалася вотчиною київських князів до ХІІ ст. Тому там не було династії, а управляли київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142 і 1146—1154 рр. Він, а пізніше — і його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича лише наполегливою об’єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі. Міста Волині — це Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні зв’язки. До того ж невдозі після смерті Ярослава Осмомисла волинського князя, Романа Мстиславича запросили до Галича галицькі бояри. Адже законний спадкоємець Осмомисла Володимир Ярославич, останній представник династії Ростиславичів, виступаючи проти бояр, звернувся до угорського короля, чим викликав невдоволення населення, і особливо — бояр. Після смерті Володимира Ярославича у 1199 р. Романові Мстиславичу вдалось об’єднати під своєю владою Волинь і Галичину в одне князівство. Воно включало в себе Волинь, Галичину, Поділля, Буковину та Пониззя. Кордон з Польщею у ХІІІ ст. проходив у Карпатах по р. Яселці через р. Віслок і Сян до р. Вепра. Північна межа — притока Бугу Володавка і Верхня Прип’ять, а після приєднання Берестейської землі у другій половині ХІІ ст. — р. Нарев і Ясельда. На сході князівство межувало з Турово-Пінською й Київською землями. 1202 р. Роман утвердився і в Києві, де, фактично завдяки створеній ним системі колективного патронату над номінальною столицею Русі, йому вдалося значною мірою контролювати майже всі південноруські землі. І це за умови значного тиску з боку Суздальського князівства, значних відцентрових сил у самій Південній та Південно-Західній Русі.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великого історичного значення. Недаремно літописець називав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем усієї Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців, литовців, ятвягів, поляків. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів) на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. Підтримував добрі відносини з Візантією та Германською імперією, Угорщиною. Папа Римський пропонував Романові Мстиславичу корону в обмін на прийняття католицтва. Висував власний проект спільного управління Київською Руссю на основі федерації. На той час Галицько-Волинське князівство займало величезну територію — від Берестя (Бреста), Гродна й Новогородка на півночі до Молдавії й Чорного моря на півдні; від Сяну й Засяння на заході до Дніпра на сході — і складалося з дванадцяти земель: Галицької, Волинської, Пермської, Холмської, Червенської, Белзької, Луцької, Берестейської, Дорогобузько-Пересопницької, Болохівської, Звенигородської, Теребовлянської.

У контексті конкретних політичних заходів князя Романа цілком логічною видається його ідея створення нової системи князівського управління Руссю («добрий порядок»), яка фактично мала затвердити на юридично-правовому рівні об’єднання Волині й Галичини, сприяти подальшому успадкуванню галицького столу нащадками Романа. «Добрий порядок» федеративної Давньоруської держави передбачав припинення князівських міжусобиць і встановлення сильної централізованої влади. Описувався механізм обрання нового претендента після смерті великого київського князя. Обирати його мали шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. У разі міжкнязівських чвар усі спільно їх долають, а князя-клятвопорушника колективно приборкують і судять. Роман пропонував припинити подальше дроблення князівств і запровадити майорат: передавати владу і князівство старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося тоді. Якби пропозиції Романа було прийнято, це загальмувало б політичне розмежування Русі, сприяло б об’єднавчим силам. Однак руські князі відхилили Романів проект, мотивуючи це тим, що, коли на Русі такого не було «одвічно», то й не має бути.

На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі (1205), залишивши після себе малолітніх синів Данила й Василька та вдову Анну (вважалося, що вона походила з волинського боярства). Галицько-Волинське князівство виявилося неміцним державним організмом. Лише шість років силою зброї свого засновника воно зберігало відносну єдність. Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Данило став служити при угорському королівському дворі, а його брат Василько перебував у Польщі. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу й запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше — і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі зростала не тільки завдяки різноманітності їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й через те, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, надаючи посади і маєтки, які стали базою зростання впливу боярських родів. Нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям складніше, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам як головній своїй опорі.

За життя могутнього Романа Мстиславича Галицького і Волинського ніхто з потенційних претендентів не висував свої права на Галич. Ситуація докорінно змінилася внаслідок раптової смерті Романа. Перші два десятиліття ХІІІ ст. (1205—1238) у Галицько-Волинській Русі не було центральної влади, там порядкували великі бояри. Держава стала ареною змагань між Угорщиною й Польщею. Князівство розпалося на кілька удільних, незалежних від інших князівств, а Романовичі змушені були тулитися на клапті Волині. У боротьбу за вже галицько-волинську спадщину до згаданих претендентів приєднався, не кажучи про дрібних волинських князів, Ростислав Рюрикович зі смоленських князів, який, здається, взагалі не мав прав на південно-західні князівські столи. Активніше за інших у цій боротьбі, що тривала протягом 40 років, діяли чернігівські князі — до Ігоровичів згодом приєднався їхній троюрідний небіж Михайло Всеволодович, зять Романа Мстиславича, зі своїм сином — онуком галицько-волинського володаря — Ростиславом.

У Галичині онуки Ярослава Осмомисла — Ігоровичі повели боротьбу з боярами. В 1211 р. бояри, запросили на допомогу угорське військо, захопили двох князів Ігоровичів і «повісили задля помсти». Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі. У 1214 р. з допомогою частини бояр угорці захопили Галич і проголосили «королем королівства Галицького» п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї окупації галичан визволив новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Князь оволодів ініціативою у відносинах із Польщею, що дало йому можливість згуртувати під своєю рукою Волинь. З 1230 р. Данило вже відомий як волинський князь. Романовичам вдалося нейтралізувати угорського короля й заволодіти Галичем.

В умовах експансії угорських феодалів, постійних втручань краківських князів, зазіхань чернігівських князів на Галич, боярських змов, нападів балтських племен не тільки на Волині, а й у Галичині ще існували сили, що прагнули відновлення та посилення держави Романа. Саме ці сили підтримали синів Романа Мстиславича. Данилові Романовичу вдалося відновити велике князівство і придушити феодальну опозицію. Він поєднує воєнні засоби — вдалі операції проти угорських та польських військ — з дипломатією, використовуючи суперечності між супротивниками. У 1238—1264 рр. відбувається об’єднання Галицько-Волинського князівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. У боротьбі проти бояр Романовичі спиралися на широкі кола населення: частину бояр, що очікувала на покровительства князів, їх підтримали міські купці й ремісники, зокрема іноземні поселенці (вірмени, німці та інші), селяни-общинники, які входили до княжого пішого війська. Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних йому бояр.

У 30-х рр. ХІІІ ст. Данило поступово втягується в загальноруські справи. «Митрополія» — «місто Матері Божої» — «мати градам руським» — це конкретні формули, які віддзеркалюють традиційну на той час систему уявлень про Київ як місце поєднання верховної державної і духовної влади. До середини ХІІІ ст. ці уявлення набувають нового змісту, за яким авторитет Києва зростає. Вживання формули «благоспасеннаго града» щодо Києва у Кормчій книзі 1262 р. свідчить про сакралізацію влади будь-якого князя тільки на тій підставі, що він володіє Києвом. Данило Романович укладає союз з київським князем Володимиром Рюриковичем проти чернігівського — Михайла Всеволодовича. А після смерті Володимира Данило у 1238 р. поширив свою владу на Київ. Але тоді йому не пощастило об’єднати під своєю владою Південно-Західну Русь через вторгнення монголо-татарського війська. Загроза неминучого зіткнення з ворогом, який уже підкорив половину Русі, перед яким спасував, кинувши Київ восени 1239 р., його давній суперник Михайло Чернігівський, не злякала волинського князя. Перспектива зійти хоч на мить на Олімп давньоруського політичного життя, скориставшись ситуацією, пересилила страх, тим більше, що князь Данило вирішив не ризикувати і залишив Київ. Обов’язок управління містом і організації оборони ліг на плечі голови міської адміністрації — тисяцького Дмитра Єйковича. Джерела не дають підстав бачити в ньому волинського боярина, який очолював волинську дружину. Киянин, він автоматично ставав намісником київського князя незалежно від того, був ним Данило Романович чи Ярослав Всеволодович.

З падінням Києва 19 листопада 1240 р. Данило Романович позбувся прав на київський стіл, які перейшли до нового сюзерена Руської землі — великого хана Угедея. Та, скориставшись конфліктом у владній верхівці монголів, Данило Романович знову одержав ці права взимку 1245—1246 рр., але вже не захопивши Київ, а визнавши сюзеренітет Батия. Характерно, що придворний літописець князя Данила нібито не помічає, що його князь отримав виключні і загальновизнані права в Батиєвій ставці. Літописець вважає, що Данило з 1240 р. їх і не позбувався.

Данило розгромив тевтонських рицарів, які захопили місто Дорогочин, і взяв у полон магістра ордену Бруна, повів боротьбу з поляками, литовцями, ятвягами, зміцнюючи західні кордони. Князь узяв участь у боротьбі за австрійський трон, бо його син Роман був одружений з сестрою австрійського ерцгерцога Фрідріха ІІ. Хоча успіху Данило не досяг, саме це свідчить про величезний масштаб його зовнішньополітичних дій. Здійснив походи на Чехію та Сілезію. Свого сина Лева одружив з донькою угорського короля, а Шварна — з донькою литовського князя Міндовга, дочку Данила Переяславу було віддано за мазовецького князя Зємовіта. Підтримував зв’язки з Ватиканом, який був стурбований нашестям монголів.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, який відіграє важливу роль у зв’язках із західноєвропейськими країнами. Було споруджено міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та інші. 1256 р. збудували Львів. Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною, адже перепону до подальшої консолідації князівства поставила навала орд Батия. Подолавши впертий опір на лінії укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як зазначає літописець, хан побачив, що не зможе взяти Крем’янця й Данилова, і відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець сприяла тому, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині — Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Бастіонами опору стали муровані церкви. Данило Галицький був змушений повернутися до Угорщини, «бо мало з ним було дружини». Не затримуючись у Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об’єдналися з іншою частиною орди, яка поверталася з Польщі та Чехії.

Навала полчищ Батия і встановлення влади Орди на Русі мали вкрай негативні соціально-політичні наслідки. Перестала існувати федеративна Давньоруська держава. Тільки-но відновлене Галицько-Волинське князівство знову роздробилося. Данило наполегливо подолав феодальну опозицію, переміг у Ярославській битві боярського ставленика Ростислава Михайловича та угорське й польське війська, що підтримували його. Він відновив велике князівство. 1245—1258 рр. були часом найвищої цілісності й могутності Галицько-Волинського князівства. Внутрішня і зовнішня політика Романовичів підпорядкувалася меті скинення монголо-татарського ярма. Встановлення миру з Батиєм 1245 р. дало Романовичам змогу зосередитися на головному стратегічному завданні — створенні антиординської коаліції.

Не маючи можливості виставити достатньо надійний опір силам Золотої Орди, які переважали, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки за крайніх обставин ішов на підпорядкування Орді, щоб тим самим зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме для цього було споруджено низку укріплених міст, створювалася регулярна піхота й переозброювалася кіннота, а Данило знову починав шукати союзників для боротьби з ординцями. У 50-х рр. ХІІІ ст. розширюється поле загальноруської політики Данила: укладається антиординський союз із володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем. Романовичі ставлять у залежність від себе польських князів, угорський король шукає дружби з ними. Успішними походами проти Литви та ятвягів було зміцнено західні рубежі.

Раптова смерть у 1248 р. великого хана Гуюка і обрання у 1251 р. на його місце під тиском Батия дружнього йому хана Менгу докорінно змінило рівновагу сил у Східній Європі. Батий одержав можливість перейти до активніших дій, на заваді яким стояло зростання авторитету князя Данила Романовича. Тому хан уже в 1252 р. вживає термінових заходів, спрямованих на ізоляцію князя Данила: передає «київське княжіння» Олександру Невському і спрямовує Куремсу проти Данила Романовича. Протягом більшої частини 50-х рр. ХІІІ ст. Романовичі — єдині у тогочасній Європі — успішно воювали з татарським військом Куремси. В 1254—1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (болохівські міста в районі Случі й Тетерева), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, то їх було відтіснено в їхні кочовища. Це викликало занепокоєння Сарая і похід 1258 р. величезних сил іншого ординського полководця Бурундая проти Галицько-Волинського князівства. Данило був змушений скоритися більш численним силам ворога й зруйнувати укріплення галицьких і волинських міст. Створення антиординської коаліції зазнало невдачі. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Організації загальноєвропейської коаліції проти Орди були підпорядковані також відносини з папським престолом, що допомагало зростанню міжнародного авторитету Данила. Цьому сприяло його вінчання в 1253 р. і отримання від папи Інокентія IV королівської корони. Місцем коронації Данило обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на це місто, де свого часу він розгромив тевтонських лицарів. Однак об’єктивні умови для створення як загальноруського, так і європейського союзу проти Орди тоді ще не визріли.

Після смерті Данила Галицького (1264) Галицько-Волинське князівство остаточно втратило державну єдність. Усе це наклало відбиток на його відносини з близькими й далекими сусідами. Князівство було поділено між синами Данила: Левом, Шварном та Мстиславом — і братом Васильком, котрий лише формально вважався «отцем і господиням». Шварно Данилович ненадовго об’єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, коли приєднав до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у той час Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 також у Володимирі). Галицько-Волинська Русь уже перестає брати участь у загальноруських справах. У зв’язках із сусідами Галичина і Волинь відіграють здебільшого пасивну роль. Зовнішня політика подрібнюється, поступово звужуюється до відносин із Литвою та ятвягами.

Скориставшися з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Син Лева Даниловича Юрій І (1299—1315) прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від Константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій: Володимирська, Луцька, Перемишльська, Турівсько-пінська.

У 1308—1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. Вони втратили Мукачеве та Закарпаття. На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалося на союз з Тевтонським орденом для забезпечення торгівлі з Балтикою та зменшення натиску Литви на свої північні окраїни. Проте Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, але невдовзі був змушений відступити. Володарем Галицької землі став боярин Дмитро Детько (Дядько), натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення. Польща захопила Галицько-Холмське і Перемишльське князівства, а Казимир проголосив себе «королем Русі». Литва отримала Поділля, Київщину та Переяславщину, а Галицьке князівство увійшло до складу Угорщини. Молдавське князівство загарбало землі між Дністром та Прутом і Буковину.

Теґи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Close

Виявлено Adblock

Будь ласка, вимкніть блокування оголошень