Історія

Феодальна роздробленість у ХІІ — першій половині ХІІІ ст. Історичне значення Київської Русі

Після смерті Святополка й чергового повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113—1125), який зумів відновити політичну єдність більшої частини руських земель. Він знав кілька іноземних мов і був освіченою людиною, тому в утвердженні ідеї державної єдності спирався не лише на перевагу у війську, а й на майстерність у дипломатичних переговорах. Він продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави. Його знаменитий «Устав» значно доповнював кодекс законів «Руської правди» й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. «Устав» встановлював єдиний відсоток на взяті в позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаючи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати «сильним» погубити людину. За нього швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство і торгівля, зміцнюються зв’язки Русі з зарубіжними країнами. За часів правління Володимира Мономаха було здійснено походи на половців, волзьких булгар. Проте родинні стосунки князя з візантійським імператором (його матір’ю була візантійська принцеса Марія з роду Мономаховичів) втягнули його у візантійські палацові інтриги. Відносини з новою династією Комнинів було закріплено шлюбом доньки Мстислава з імператором Іоанном ІІ у 1118 р. Після смерті Володимира Мономаха централістську політику продовжував і його син Мстислав (1125—1132). У внутрішній політиці Мстислав боровся з автономізмом окремих князівств, а в зовнішній — стверджував непорушність державних кордонів і обстоював загальноруські інтереси. Зокрема здійснив вдалі походи проти половців, литовців, чуді. Підтримував дружні відносини з Польщею та Візантією.

З ХІІ ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок цього зміцнювалися місцеві князівські династії. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії — Мономаховичів і Святославичів. Мономаховичі згодом поділилися на волинських Ізяславичів, галицьких і смоленських Ростиславичів, суздальських Юрійовичів, а Святославичі — на новгород-сіверських Ольговичів та чернігівських Давидовичів.

У 40—70-х рр. ХІІ ст. поглиблюються міжкнязівські суперечності, що точаться довкола Києва, який до кінця 60-х рр. ХІІ ст. залишився символом влади на Русі. Саме тому князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські та інші, котрі пов’язували успіхи утвердження своєї влади з потребою оволодіти Києвом, після досягнення успіху починали боротися за єдність руських земель. Цьому сприяв бурхливий економічний розвиток Київської землі та її вдале географічне положення. Але згодом сильніші князі низки земель дедалі частіше намагатимуться ствердити як об’єднавчий центр столицю свого князівства.

У другій половині ХІІ ст. проти князя Мстислава ІІ Великого постала потужна князівська коаліція 12 князів на чолі з володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Після тривалої облоги Київ уперше за всю історію Київської Русі було взято штурмом. Переможці жорстоко пограбували місто. Літописець пише: «И грабиша за два дня весь град, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятинную Богородицу и не бысть помилования никому и взяша именья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша». Вчені вважають, що розгром Києва остаточно підірвав стару державну систему Русі.

Наприкінці ХІІ ст. утворилася потужна антиполовецька коаліція на чолі з великим князем Святославом Всеволодовичем, активну участь у якій брали сили Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Пінської та інших земель. Проте успіхи коаліції затьмарив сепаратний похід новгород-сіверського князя Ігоря, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Внаслідок його поразки у 1185 р. половецьким ордам відкрилася дорога на Русь. Проте у 1187—1192 рр. блискучі перемоги руських дружин змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. Успішна антиполовецька боротьба відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з’єднували її з Південною і Південно-Західною Європою.

Після смерті Святослава Всеволодовича у 1194 р. Київ остаточно втрачає роль політичного центру. Утворюється низка регіональних центрів, які претендують на роль об’єднавчого, найпомітнішими з них стають Галицько-Волинське князівство на чолі з Романом Мстиславичем та Володимиро-Суздальське — на чолі з Всеволодом «Великим Гніздом». Перша половина ХІІІ ст. характеризується смугою нових усобиць, втручанням у них поляків і угорців на заході Русі. Природний історичний розвиток руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингізхана.

У Київській Русі з поглибленням феодалізації ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу держави. На верхівці суспільства у Х—ХІІІ ст. перебували князі, які становили єдину владну династію Рюриковичів і були пов’язані складними васально-ієрархічними відносинами. Главою держави був великий київський князь. У його руках зосереджувалася вся законодавча і виконавча влада, він був верховним суддею і керівником дружини. Проте брак чіткої юридичної системи заміщення престолу на Русі призводив до частих міжкнязівських конфліктів. «Військовій демократії» сприяло існування дорадчих органів при князі — народного віча і боярської ради.

Численний прошарок суспільства становили бояри (мужі). В літописах вони згадуються поряд з князем уже з Х ст. Джерелом їхнього формування на ранніх етапах були місцева родоплемінна знать, вожді, а також князівські дружинники, які осідали на землях і ставали великими землевласниками. Боярами були намісники, купці, тіуни. Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, що брала участь не лише у воєнних кампаніях, а й у державному управлінні. Уже в ХІ ст. бояри поділялися на «великих», «менших» і «земських». Після прийняття християнства на Русі сформувався також прошарок духовенства, якому платилася десята частина податкових надходжень (т. зв. десятина).

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Основною категорією населення були смерди — особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство і платили данину. Закупи — колишні смерди, які втратили власне господарство і потрапили в залежність від феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — «купу» — в господарстві свого пана. Рядовичі — селяни, які уклали з князем чи боярами угоду — «ряд» про найм. Соціальне становище холопів було тотожне рабському: вони працювали в панському господарстві, не маючи ніякої власності.

Основним засобом виробництва була земля, яка перебувала у власності феодалів. Формування великого землеволодіння в VI—VII ст. відбувалося при утвердженні повної власності знаті (князів, бояр, духівництва) на землю та часткової власності на смердів, закупів, холопів. За користування землею селянин був зобов’язаний певний час працювати в господарстві пана або віддавати йому частину власних продуктів чи сплачувати грошовий податок. Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти, що базувалося на общинному володінні землею. Великий київський князь вважався верховним власником землі. Уже в Х ст. почала формуватися великокнязівська вотчина — домен. Після походу княгині Ольги у 946 р. на древлян відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцевих старійшин-землевласників позбавили наділів, їхнє місце посіла великокнязівська адміністрація. Ольга вперше відокремила князівські землі від державних. З кінця Х ст. почалося формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися в управління його синам. Так, Полоцька земля, яку віддав Володимир сину Ізяславу, стала належати Ізяславовому роду. Після Любецького з’їзду 1097 р. на Русі було юридично закріплено князівсько-вотчинний порядок за рішенням «каждо да держить отчину свою». Насправді вотчина разом зі столом переходила до одного сина, а решта ставали ізгоями. Поступово формується і велике боярське землеволодіння. Способи його утворення були різними: експропріація земель общинників, освоєння нових земель, їхня купівля, князівські пожалування за службу тощо. Великим землевласником стала Руська православна Церква, монастирям якої належали цілі міста і села.

Переважну більшість населених пунктів Київської Русі становили села. Індивідуальні селянські сім’ї об’єднувалися в сільські територіальні громади, які називалися «верв», «мир», «село» тощо. Общинним було володіння частиною сервітутів — лісами, пасовиськами, водоймами. Данину платили у формі разових контрибуцій та регулярних податків на користь держави. Вони розподілялися між господарствами відповідно до кількості землі, якою користувалася сім’я. Данина отримала назву «полюддя», вона збиралася князівською дружиною з листопада до квітня. З другої половини Х ст. полюддя перетворилося у додатковий податок. Населення виконувало і такі повинності, як «повоз» — постачання коней і підвод для потреб органів влади: будівництво міст і укріплень; — відробітки. Воно сплачувало й церковну десятину.

Археологи вважають, що з третьої чверті І тис. н. е. можна говорити про першопочатки найдавніших давньоруських міст — градів — як племінних центрів. У ІХ ст. арабські джерела (Ібн-Хордадбех, Ібн-Русте, Аль-Якубі) засвідчують значну їхню кількість. Давньоруські літописи фіксують у ІХ — першій половині Х ст. 16 міст, таких як Київ, Новгород, Білоозеро, Муром, Ладога, Переяслав, Любеч, Вишгород тощо. Під міськими стінами концентрувалися ремесла і торгівля, там формувалася військова дружина. У ІХ—Х ст. варяги називали Русь «Гардаріки» — країною міст. У ХІІ—ХІІІ ст. налічувалося вже близько 100 міст. За розмірами та кількістю населення давньоруські міста можна поділити на 4 групи: найбільші центри, площа яких перевищувала 100 гектарів (Київ, Чернігів, Новгород, Переяслав, Галич, Володимир-на-Клязьмі); міста, площа яких дорівнювала 10—50 гектарів (Новгород-Сіверський, Любеч, Луцьк); міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів; дрібні містечка, площею від 1 до 2,5 гектара. Загальна кількість міського населення Русі в ХІІ—ХІІІ ст. становила 510—520 тис. чоловік. У великих містах проживало від 10 до 50, у середніх — 3—5, у малих — 1—2 тис. чоловік. Більшість давньоруських міст мала статус державних і перебувала в залежності від князів і феодалів. Із великих міст лише Новгород, Псков і Полоцьк мали порівняно розвинене самоуправління.

Важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі була торгівля. «Руська правда» розглядає два види торгівлі: «купля» — торгівля у місті, вотчині або князівстві, тобто внутрішня торгівля, і «гостьба» — зовнішня торгівля. Купці інколи об’єднувалися у торговельні організації. Головними партнерами виступали країни Арабського Сходу, Хозарія, Волзька Булгарія, Візантія, країни Скандинавії, країни Центральної і Західної Європи (Німеччина, Польща, Чехія, Угорщина). Так, уже наприкінці ІХ — на початку Х ст. функціонував торговельний шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург. На Схід руські купці везли мед, віск, ввозили предмети розкоші, прянощі, срібло. Після хрещення Русі зовнішня торгівля поступово переорієнтовується на Візантію, звідки вивозили шовкові і парчеві тканини, килими, одяг, прикраси, посуд, вино, оливкову олію. Русь експортувала мед, віск, рабів, а особливо багато хутра. Ця торгівля, зазвичай, здійснювалася шляхом обміну. Про грошовий обіг свідчить «Руська правда», яка основною грошовою одиницею визнає гривню, що дорівнювала 20 ногатам, або 25 кунам. За Володимира Великого була поширена золота і срібна гривня, з ХІ—ХІІ ст. основною монетою Київської Русі став західноєвропейський срібний динарій, у ХІІІ—ХIV ст. поширення набув празький гріш, а у ХV—ХVIІІ ст. — талери та соліди західного карбування. У Московській державі аж до ХVIІІ ст. (до Петра І) ходила золотоординська монета. Важливим елементом міжнародної торгівлі Русі були торгові колонії — місця перебування купців і зберігання товарів. Паралельно розвивалася й внутрішня торгівля, проте за умов феодального способу виробництва формування єдиного внутрішнього ринку було неможливе.

Існувала й зовнішня загроза для кордонів Київської Русі. Передусім це були кочові племена, які мешкали на півдні. У ІХ ст. в степах почали з’являтись окремі загони печенігів (або, як їх називали на Заході, — пацанаків), що прийшли з-за Волги та Уралу. У Х ст. печеніги захопили всі південноруські степи, доходячи на заході до Дунаю. Цю нову силу нерідко використовувала Візантія, коли набіги кочовиків відбувалися чи не щороку. В середині ХІ ст. у степах відбулися нові зміни — на захід посунули з-за Дону й Волги кипчаки, яких руська людність називала половцями, а візантійці — куманами. Вони відтіснили печенігів до Дунаю зайняли південноруські степи, Крим та Північний Кавказ. Особливо спустошливими були набіги у 90-х рр. ХІ ст., коли половецьким ханам вдавалося неодноразово підходити аж під Київ.

Занепад Руської держави — результат внутрішніх і зовнішніх чинників. До перших необхідно віднести децентралізацію управлінської системи, що відкрило можливості для прискореного розвитку автономних князівств; розвиток народностей у різних частинах держави і формування їхньої окремішності. Це призвело до зміни напрямів економічних зв’язків. Новгородське і Полоцьке князівства орієнтувалися переважно на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря та зі Скандинавією. До них приєднувалися Ростовське та Суздальське князівства. Натомість українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Так економічні інтереси та етнічні процеси поступово роз’єднували північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.

Серед внутрішніх причин занепаду — економічне і військове зростання удільного боярства та окремих князівств, поява нових військово-політичних центрів. Феодальні князівства ХІІ—ХІІІ ст. не були стабільнними ні політично, ані територіально й не могли замінити собою цілу державу. Столицею Давньоруської держави залишався Київ, який до монголо-татарської навали був найбільшим політичним, економічним і культурним центром. Водночас державні підвалини підточували боротьба між різними гілками владної династії Рюриковичів, зростання авторитету великого боярства, котре почало втручатися в державне управління, розв’язання внутрішніх міжусобиць за допомогою найманих іноземних військ, зростання економічної незалежності земель-князівств від Києва.

Та існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості — перетворення умовного землеволодіння на спадкове. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства княжі роди дедалі глибше пускали коріння у батьківських землях. Для них усе очевиднішим ставало те, що їхнє майбутнє пов’язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Брак механізму заміщення великокнязівського столу став стимулом міжусобиць.

Поряд з внутрішньополітичними проблемами існували й внутрішньогосподарські. Розміщення Києва на великому торговому шляху «з варяг у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні, але з кінця ХІ ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Іноземні купці, обминаючи місто, встановили прямі зв’язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом з одного боку та Західною Європою — з іншого. Окрім того, руським князям, які воювали між собою, важко було захистити шлях Дніпром від кочівників. Багатовікова боротьба зі степовиками виснажувала сили Київської Русі. У 1204 р. торговельні зв’язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було розгромлено Візантію. Водночас розпочався занепад іншого торговельного партнера — Багдадського халіфату Аббасидів.

Однією з зовнішніх причин можна вважати появу в першій половині ХІІІ ст. надзвичайно потужного ворога Русі — монголів. Ще з Х ст. у китайських джерелах відомі «менгу», або «монголи», які на початку ХІ ст. асимілювали тюркські кочові племена. У ХІІ ст. поява кочовиків-монголів стала звичайним явищем для Великого Степу. У 1206 р. на курултаї монгольських племен єдиним правителем було обрано Темучина (Чингізхана), який зламав родоплемінний устрій і перетворив увесь монгольський етнос на орду. Монголи створили потужну армію, їхня кіннота була найкращою в світі, вони оволоділи стінобитними знаряддями. Кожен воїн мав двох бойових коней, що створювало враження незліченного війська, лук та шаблю. Монголи вражали ворога швидкістю мобілізації. І коли Європа перебувала в процесі роздробленості, внутрішньо єдині монголи розпочали експансію. Під ударами їхніх орд упала могутня імперія Чжурчженів у Китаї, Хорезмійська держава, Сибір. 30-тисячна армія на чолі з Джебе і Субудаєм через Закавказзя прорвалася на Дон, щоб ударити в тил половцям, війна з якими точилася з 1218 р. Оточені звідусіль, половці звернулися по допомогу до руських князів. Тоді до Києва прибули й монгольські посли, очолені християнином несторіанського напряму. Вони запропонували мир у разі збереження нейтралітету у війні з половцями. Одначе на князівському з’їзді в Києві було вирішено надати допомогу половцям, з ханами яких руські князі перебували у династичних зв’язках, а монгольських послів убито. Цей вчинок призвів до помсти. Вбивство посла у монголів-мітраїстів вважалося найтяжчим гріхом, який можна було спокутувати тільки смертю. Водночас «чорна віра» вчила, що піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку саму відповідальність за злочин. У цій морально-етичній настанові й полягала «таємниця» масштабних монгольських звірств у багатьох країнах. У ХІІІ ст. в Європі не вважалося ганебним убити посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому.

Навесні 1223 р. на острові Хортиці зібралися дружини київського, галицького, волинського, чернігівського, смоленського, путивльського, трубчевського і курського князів. Разом з половцями вони переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшям, розбили передовий загін монгольської армії, захопили табуни коней та іншу здобич. Легка перемога приспала пильність русичів. На річці Калці їхні зморені тривалим переходом дружини зіткнулися з головними силами Джебе і Субудая. Між князями почалися суперечки, ніхто з них не хотів поступитися першістю.

31 травня (за іншими даними — 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удатний і Данило Галицький зі своїми полками та половці переправилися через річку і вступили в бій. Половецька кіннота не витримала натиску противника, кинулася безладно втікати, порушивши бойові порядки галичан і волинян. Монголи оточили військо київського князя Мстислава на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Зрештою, руські полки було розбито, а деякі князі потрапили в полон. Переслідуючи залишки руської армії, монголи дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі, але в тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі болгари, і виснажені загони Джебе й Субудая були змушені відступити.

Після смерті Чингізхана землі Монгольської держави було розподілено між його нащадками. Незавойовані західні простори отримав онук Великого хана Батий (Бату). У 1235 р. курултай вирішив знищити половців та покарати Волзьку Булгарію й Русь. 1236 р. монголи розгромили Волзьку Булгарію, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство, якому відмовився допомогти володимирський князь. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста й села.

Руські князі ворогували один з одним, що полегшило монголам справу. Навесні 1239 р. кочовники здобули Переяслав і Чернігів. Захисників міст перебили, а міста спалили. З Чернігова Менгухан надіслав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з ордою рушив униз уздовж Десни. Наприкінці року монгольська кіннота вслід за розбитими половцями прийшла до Криму й заволоділа майже всім півостровом.

1240 рік почався нападами монголів на ще не зруйновані міста південної Русі. Було завойовано Білгород, Василів, Витачів та інші фортеці Київської землі, які обороняли столицю з півдня. Восени 1240 р. армія хана Батия оточила Київ. За чотири тижні монголи зуміли зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захопити частину валу. Монголи прорвалися всередину Києва біля Софійських воріт. 6 грудня того року від стріл і шабель монголів загинули останні захисники «матері міст руських». З 50 тис. киян врятувалися лише 2 тис., а з усіх будівель збереглося близько 200.

Після короткочасного відпочинку монгольські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Запекло опиралися загарбникам захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городищ. Захисники невеликого городища Райки на Волині тривалий час відбивали штурми, і навіть коли вороги вдерлися в городище, билися з ними на вулицях і в будинках. Майже всю територію городища було всіяно трупами, але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Русь, і в 1241 р. вона остаточно впала. Але Русь виконала роль щита Європи, бо після тяжких боїв на Русі монгольська армія ослабла й, завдавши удару Польщі, Чехії та Угорському королівству, Батий був змушений повернутися назад. Територія Русі потрапила під монголо-татарське ярмо.

Отже, ми з’ясували, що у VIІ—ІХ ст. виникли всі передумови для формування державності у східних слов’ян. Поступово утворюються племінні союзи, які згодом стали основою Русі — могутньої держави Східної Європи. Вона пройшла різні етапи розвитку — від розквіту до феодальної роздробленості. Історичне значення Київської Русі полягає в започаткуванні традицій української державності, захисті Європи від східних кочовиків, розвитку української культури, а з прийняттям християнства — у включенні русичів та їхніх нащадків до європейської спільноти.

Хронологія

VI ст. — велике переселення народів. Антський племінний союз.

VIІІ—ІХ ст. — формування держави східних слов’ян у Надніпрянщині.

860 р. — спроба запровадження християнства на Русі князем Аскольдом.

882 р. — захоплення Олегом Києва. Вбивство Аскольда.

882—912 р. — князювання Олега Рюриковича.

907, 911 р. — походи Олега на Константинополь. Договір Русі з Візантією.

912—945 рр. — князювання Ігоря.

945 р. — новий договір з Візантією. Повстання древлян. Убивство Ігоря.

945—964 рр. — правління княгині Ольги, дружини Ігоря.

957 р. — дипломатична місія Ольги до Константинополя. Прийняття Ольгою християнства.

964—972 рр. — князювання Святослава Хороброго.

970—971 рр. — війна між Руссю і Візантією.

980—1015 рр. — князювання Володимира І Великого.

988 р. — запровадження християнства як державної релігії Київської Русі.

1019—1054 рр. — князювання Ярослава Мудрого.

1068 р. — перший напад половців на Русь. Поразка русичів на р. Альті.

1097 р. — з’їзд князів у Любечі.

1103, 1111 рр. — успішні походи руських князів проти половців.

1113 р. — повстання у Києві.

1113—1125 рр. — князювання у Києві Володимира Мономаха.

1124—1152 рр. — князювання Володимира у Галичині.

1155—1157 рр. — князювання Юрія Долгорукого у Києві.

Словник термінів

Анти — південно-східна група слов’янських племен у ІV—VІІ ст., які проживали у межиріччі Дністра і Дніпра. Суспільний устрій антів — військова демократія. Відомі за візантійськими джерелами як племена, що воювали з Візантією, Аварським каганатом. Займалися обробітком землі, тваринництвом, різноманітними ремеслами і промислами. Остання згадка припадає на 602 р.

Бояри — назва від старослов’янського слова «бой» — (воїн, великий) чи тюркського «бояр» — багатий. Верхівка панівної верстви суспільства в Київській Русі. Термін вживався щодо багатих і знатних служилих людей. З часом боярами почали називати і членів дружини князя та місцеву неслужилу знать.

Данина — натуральний або грошовий податок з підкорених племен та народів. У Київській Русі — найдавніша форма податку, що регулярно збирався з підданих східнослов’янських та угро-фінських племен. Князь збирав податок шляхом «полюддя», об’їжджаючи свої землі. У 947 р. Ольга встановила постійні пункти збирання данини та призначила збирачів. Відтоді данина стала постійним державним податком, сплачувався він спочатку сільськогосподарськими продуктами, а згодом — грішми. Одиницею оподаткування за княжої доби був дим — двір (родина, сім’я).

Дружина — так на Русі називали постійне військо князя та апарат його влади. Дружина поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина, або «мужі», складалася з представників феодальної аристократії і була найближчим оточенням князя, брала участь в обговоренні державних та господарських питань, керувала молодшою дружиною і простими воїнами.

Етнос — у перекладі з грецької — народ, група, плем’я. Стійка, історично сформована на певній території спільність людей, пов’язаних культурою, звичаями, традиціями, мовою, які усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних об’єднань.

Київська Русь — наукова назва держави східних слов’ян, яка проіснувала з 882 по 1240 р. У руських літописах державу називали Руссю або Руською землею. Русь сформувалася внаслідок консолідації східнослов’янських племен у VІІІ—ІХ ст. Спочатку це були племінні союзи, що згодом стали племінними князівствами (Київське — поляни, Волинське — дуліби і волиняни, Чернігівське — сіверяни, Древлянське — древляни та ін.). У 882 р. внаслідок об’єднання Київського князівства з Новгородським розпочалося створення єдиної східнослов’янської держави — Київської Русі. Політичним центром держави стала Наддніпрянщина (у вузькому значенні — «Руська земля»). З приєднанням нових земель Руською землею почали називати всі території, підвладні київським князям. Завершилося формування Київської Русі за правління Ярослава Мудрого, після смерті якого влада київських князів ослабла і розпочалася децентралізація держави через міжкнязівські чвари. Брак єдності між князями призвів до ослаблення Київської Русі та появи самостійних князівств, що в 1223 р. та в 1239—1240 рр. не змогли встояти перед навалою монголо-татарського війська. Удільні князівства стали васалами Золотої Орди.

Князь — у слов’ян — голова монархічної держави або окремого політичного об’єднання (удільний князь) чи представник феодальної аристократії у ІХ—ХVІ ст.

Кочові народи — народи, які протягом ІV—ХІІІ ст. проживали у Причорноморських степах або проходили через ці території, ведучи кочовий спосіб життя. В ІV—VІ ст. це — гунни, в VІ—VІІ ст. — авари, у VІІІ ст. — болгари, ІХ ст. — угри, ІХ—ХІ ст. — печеніги, ХІ—ХІІІ ст. — половці, а з ХІІІ ст. — монголо-татари, кипчаки, чорні клобуки, берендеї та ін.

Норманська теорія — теорія заснування Руської держави слов’янами чи варягами. Виникла в середині ХVІІІ ст., коли німецькі вчені Готліб Байєр та Гепард Міллер захищали теорію щодо вирішальної ролі варягів у заснуванні Київської Русі. На противагу їм Михайло Ломоносов обстоював теорію про виключно слов’янську природу державності у Східній Європі. Основою норманізму була методологія одномоментного утворення Київської Русі внаслідок діяльності певної історичної особи. Подібних поглядів дотримувалися і антинорманісти. Однак наприкінці ХІХ ст. дослідники розглядали питання етнічної належності літописних варягів, появи перших руських князів, пояснення назви «Русь». З накопиченням значного масиву інформації питання про виключну роль норманів у створенні Русі почало зазнавати значних змін. Сучасні дослідники вважають, що Русь створили слов’яни, враховують і той факт, що очолювала державу варязька династія Рюриковичів. Усі передумови до утворення державності визріли задовго до захоплення влади варягами.

Печеніги — об’єднання тюркських та сарматських племен у заволзьких областях, у VІІІ—ІХ ст. кочовики-скотарі неодноразово здійснювали набіги на Русь. У 1036 р. були розбиті і підкорені русичами, частина їх відкочувала до нижньої течії Дунаю.

Політичний устрій — Русь була середньовічною східнослов’янською державою, що охоплювала з півночі на південь територію від Балтики до Причорномор’я, із заходу на схід — від Закарпаття до Волзько-Окського межиріччя. Київська Русь — типова ранньофеодальна монархія на чолі з Великим київським князем. Протягом правління перших князів відбулося становлення суспільної та державної ієрархії. Реформи руських володарів сприяли політичній, соціально-економічній та культурній консолідації не тільки східних слов’ян, але й угро-фінських племен, які входили до складу Русі. Великому київському князеві підпорядковувалися удільні князі. Він зосереджував у своїх руках усю законодавчу, адміністративно-судову та військову владу. Титул Великого князя був спадковим. Опорою князя були бояри та військова дружина. В країні владні повноваження розподілялися за принципом сюзеренітету-васалітету.

Русь — має чотири основних значення: 1) етнічне — народ, плем’я; 2) соціальне — суспільний прошарок, соціальний стан; 3) політичне — східнослов’янська держава; 4) географічне — певна територія, земля. Існують такі гіпотези пояснення слова «Русь»: наддніпрянська — від назв річок з коренем «рос» (Рось, Росава, Роставиця); скандинавська — від фінського слова «ruotsi», яким фіни називали варягів.

Східнослов’янські союзи племен — склалися в VІІ—ІХ ст. внаслідок об’єднання кількох самостійних племен. На території України літописи згадують дев’ять східнослов’янських союзів племен: поляни, древляни, волиняни, дуліби, бужани, білі хорвати, тиверці, уличі та сіверяни.

Тріумвірат — урядування у певній державі трьох осіб, споріднених або й не споріднених сімейно, які володіють рівними правами у розв’язанні економічних, соціальних, культурних та політичних питань.

Хрещення Русі — релігійна реформа 980 р. і створення пантеону богів на чолі з Перуном не виправдали сподівань Володимира І Великого щодо консолідації всіх східнослов’янських племінних союзів, тому в 988 р. було проведено нову релігійну реформу — запроваджено християнство як державну і єдину релігію Київської Русі. Введення християнства на Русі сприяло зближенню з іншими християнськими державами, пожвавило міжнародні зв’язки, зміцнило державу, сприяло розвиткові культури.

Язичництво — первісна релігія східних слов’ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи та культу предків. Богом-громовиком був Перун, богом неба — Сварог, сонця і вогню — Дажбог і Хорс, покровителем тварин — Велес та ін. Східні слов’яни уявляли собі зміну пір року як безперервну боротьбу світлих і темних сил природи. Вихідною точкою такого кругообігу є народження нового сонця (початок нового року) — Ярила, відзначався також початок весни та літнє сонцестояння (Купала). Душі предків ставали домашніми богами, охоронцями домашнього вогню, роду, родини (Род, Чур, домовики).

Персоналії

Нестор — середньовічний книжник, учений-чернець Києво-Печерського монастиря, укладач «Повісті временних літ». Відомо, що він з’явився у Києво-Печерському монастирі вже після смерті Феодосія Печерського (1074), ігумен Стефан постриг Нестора в ченці і поставив його дияконом. Окрім «Повісті временних літ» (близько 1113), Нестор написав «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». Деякі дослідники висловлюють сумніви щодо його авторства «Повісті временних літ», оскільки в інших списках цього літопису імені Нестора немає. Однак ще в XIII ст. саме Нестора вважали автором цього літопису. У «Повісті временних літ» літописець докладно розповідає про давніх слов’ян, про територію, яку займали окремі слов’янські племена, особливо ті, що проживали на Русі, зокрема поляни, на землі яких постав Київ. За визначенням академіка Дмитра Лихачова, завдяки державницькому розумінню історії сучасності, широті світогляду й літературному талантові Нестора «Повість временних літ» стала не просто зібранням фактів руської історії й історико-публіцистичним твором, а цілісною, літературно викладеною історією Русі.

Кий — полянський князь, про якого літописець згадує в «Повісті временних літ». Нестор, посилаючись переважно на родові перекази, розповідає про заснування трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом — та їхньою сестрою Либіддю міста над Дніпром — Києва. Будучи літньою людиною, Кий відвідав Константинополь, за угодою з імператором Юстиніаном І (можливо, й вступивши до нього на службу) спробував заволодіти Подунав’ям, але зазнав поразки і повернувся до рідного міста, де й скінчив свої дні. Однак з невідомих нам причин літописець Нестор уриває розповідь про племена полян та їхній центр — Київ. Відомо лише, що в місті на Дніпрі по смерті Кия правили полянські князі і до династії, започаткованої Києм, належав Аскольд.

У другій половині XIX — на початку XX ст. набула поширення думка про те, що переказ вигадав давньоруський книжник. Проте внаслідок археологічних розкопок на київських пагорбах, які вчені ототожнюють із літописними горами Кия, Щека і Хорива, було виявлено численні пам’ятки східнослов’янської культури кінця V—VI ст. Науковці вважають, що міське життя зародилося на Замковій горі Кия.

Аскольд — у «Повісті временних літ» постає як варяг, боярин Рюрика, який разом з Діром відпросився у нього в похід на Константинополь, і нібито вони мимохідь оволоділи землями полян та Києвом. Проте матеріали західних та східних історичних хронік заперечують версію про варязьке походження Аскольда й Діра, тож цих київських князів IX ст. слід визнати останніми представниками місцевої київської династії. Чимало дослідників не вважають їх за співправителів (можливо, вони й були братами з великою різницею у віці). Здебільшого історики стверджують, що Аскольд княжив у 40—60-х рр., а Дір був його наступником і перебував на княжому престолі до початку 80-х рр. IX ст. Інші вчені вбачають в Аскольді спадкоємця Діра і саме зі смертю Діра пов’язують зміну владної династії в Києві. Дослідники вважають, виходячи з візантійських джерел, що у 60-ті рр. IX ст. Аскольд та його найближче оточення прийняли хрещення. У «Повісті временних літ» під 882 р. розповідається про завоювання Києва варягами, які видали себе за мирних купців і вбили Аскольда й Діра, та про початок князювання Олега. Аскольда й Діра ховали, певно, за християнським обрядом. Пізніше якийсь Ольма спорудив на місці могили Аскольда церкву Св. Миколая.

Олег — правитель Русі з варязької династії Рюрика. Про участь варягів у політичному житті східних слов’ян йдеться у «Повісті временних літ». У 882 р., після смерті новгородського князя Рюрика, його дружина, яку через малолітство Ігоря, Рюрикового сина, очолював Олег (родич або опікун), підійшла до Києва. Олегові вдалося вбити Аскольда й Діра і захопити владу в місті без будь-якого опору з боку киян. Це схиляє науковців до висновку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега та його воїнів, скільки своїх бояр, яких, імовірно, не влаштовувала політика князя. Можливо, місцева знать була невдоволена тим, що Аскольд прийняв християнство. Тому можна вважати, що відбувся, по суті, державний переворот, внаслідок якого київський престол посіла нова людина. Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично був повновладним князем. За часів його правління Київська Русь перетворювалася на велику державу, що об’єднала більшу частину східнослов’янських племен — ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, а також сіверян і радимичів, визволених з-під влади хозар. Усі племена сплачували князеві данину і в разі потреби мали надавати йому військову допомогу. Влада Олега поширювалася на Київ, Чернігів, Новгород, Полоцьк, Смоленськ та інші міста. «Повість временних літ» повідомляє про смерть князя Олега під 912 р., Новгородський літопис — під 922 р., арабські джерела називають 912 р. Найпоширенішою в народній пам’яті залишилася легенда про смерть князя, який загинув від укусу змії, що заховалась у черепі його бойового коня.

Ігор — київський князь (912—945) Достеменно відомо, що Ігор посів київський престол уже немолодою людиною, але правив понад тридцять років. Діяльність Ігоря як історичної особи докладно висвітлено як у слов’янських літописах, так і у візантійських джерелах. Початок правління Ігоря збігся з активізацією відцентрових, автономістських тенденцій у деяких східнослов’янських племен, насамперед у древлян та уличів. Саме з ними князеві й довелося вести боротьбу. На початку X ст. поблизу південних кордонів Київської держави вперше з’явилися кочові племена печенігів. 915 р. вони уклали мир з Ігорем і відійшли у Подунав’я. Однак з 930 р. печеніги почали систематично нападати на руські землі. Вчені вважають, що русько-печенізькі відносини загострювалися не без участі візантійських дипломатів, стурбованих поступовим просуванням русичів до Північного Причорномор’я, оскільки зміцнення їхніх позицій загрожувало володінням Візантії. Масштабні військові походи гальмували стабілізацію внутрішнього становища руської держави, виснажували її економіку. Збагачуючи верхівку князівської дружини, ці походи великим тягарем лягали на переважну частину населення, оскільки князь намагався щоразу значно збільшити данину. Якось, коли Ігор з дружиною вирушив за даниною у підвладні землі, він, за літописом, наказав своїм дружинникам: «Ідіть з даниною додому, а я повернусь і позбираю ще». І з невеликим загоном повернувся у древлянську землю. Нові побори викликали обурення древлян, і вони під Іскоростенем (нині Коростень) убили Ігоря та його воїнів.

Ольга — дружина князя Ігоря, регентка при синові Святославі (до 964). Літописні джерела не повідомляють ні про час народження княгині, ані про її походження, а сповіщають лише, що 903 р. «привели Ігореві жону із Пскова, на ім’я Ольга». Серед науковців є думка, що дитинство майбутньої княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, певно, вона й зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, якого вразили її краса і надзвичайний розум. Лише через 30 років, за свідченнями Нестора, у подружжя народився єдиний син — Святослав. Логічним є припущення дослідників, що вона народилася близько 910 р. і взяла шлюб з Ігорем приблизно у 930 р. Її дії після смерті чоловіка були спрямовані на зміцнення єдності руських земель і централізованої влади. Важливим заходом на цьому шляху стала помста древлянам за смерть чоловіка, якій Ольга надала державно-ритуального характеру. Живими закопано у велику яму перших послів древлян до Києва, живими спалено наступних древлянських посланців, забито 5 тис. древлян під час тризни по Ігореві, зруйновано і спалено їхню столицю Іскоростень, на тих, хто уникнув смерті, накладено величезну данину. Княгиня визначила, певно, податки й державні повинності для всієї людності Русі. Представникам влади було визначено пункти збирання данини і розв’язання адміністративних та господарських питань, що виникали, — погости. Вона намагалася вести активну зовнішню політику, започатковану її попередниками. Науковці не дійшли одностайної думки щодо визначення часу, коли княгиня відвідала Константинополь (існують дві дати — 946 та 957 рр., а дехто вважає, що Ольга бувала у Візантії двічі). Найважливішою причиною заморського посольства русичів науковці вважають порушення питання про хрещення Русі. Вважається, що княгиня прийняла хрещення в Києві, а згодом її благословив константинопольський патріарх. Ольга померла 11 липня 969 р. в Києві.

Святослав, а ще Святослав Хоробрий — київський князь. Народився приблизно 931 р. і виховувався у двох різних світах — дитинство його минало в резиденції матері, княгині Ольги, у Вишгороді та серед дружинників батька, князя Ігоря, переважно варягів, запеклих язичників. Мати прийняла християнство, але Святослав віддавав перевагу давнім традиціям військового братства. Брав участь у покаранні древлян за смерть батька. З 964 р. вся повнота влади зосереджується в руках Святослава. Вісім років свого князювання до самої загибелі він провів у постійних походах, розширюючи і зміцнюючи молоду державу східних слов’ян. Рішучі та вправні дії Святослава, переконливі перемоги утвердили за ним славу талановитого полководця, відважного воєначальника. Нестор зауважує, що в походах князь поділяв усі випробування зі своїми дружинниками, діяв швидко й сміливо. У 964—968 рр. Святослав поновив владу Києва над землями в’ятичів, завдав нищівного удару Хозарському каганату. Пройшовши з дружиною Північним Кавказом, київський князь підкорив колишніх хозарських данників — ясів і касогів (предків сучасних осетинів та черкесів), — зміцнив Тмутараканське князівство (тобто торговий шлях Доном через Азовське море) і посилив руський вплив у Криму. Через зовнішність М. Грушевський назвав князя «першим запорожцем на київському престолі». Візантійський історик Лев Диякон повідомляє, що Святослав був середній на зріст, широкий у плечах, кремезний, з міцною шиєю; блакитноокий, довговусий, з поголеним волоссям на голові, тільки звисало одне пасмо — знаменитий оселедець, який у подальші віки вирізнятиме запорозьке козацьке братство. Хроніст так пильно розглядав Святослава, що помітив сережку у вусі й описав її: золота, з гранатом, обрамованим двома перлинами. Оцінки як сучасників Святослава, так і істориків щодо його діяльності суперечливі: з одного боку — незаперечне зростання міжнародного авторитету Київської Русі, з іншого — гострота внутрішніх проблем, набіги печенігів, боротьба з християнством.

Володимир Святославич, а ще Володимир Великий — Великий київський князь Русі, державний діяч, полководець, дипломат. Нестор Літописець уперше згадує Володимира під 970 р., повідомляючи, що Святослав посилає юного позашлюбного сина на князювання до Новгорода. По смерті батька (972) великим київським князем став старший син Ярополк, а брати Олег і Володимир князювали в Овручі та Новгороді. Проте внутрішні конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, призвели до збройного протистояння між Ярополком та Олегом, під час якого Олега було вбито. У 980 р. (за іншими відомостями — у 978) Володимир за допомогою новгородської дружини та варягів вигнав Ярополка з Києва й посів київський престол. Зосередивши у своїх руках владу, Володимир спрямував зусилля на зміцнення єдності держави. В 981—983 рр. великий князь здійснив походи на ятвягів, в’ятичів, білих хорватів, унаслідок чого об’єднав східнослов’янські племена навколо Києва. За Володимира, вважають історики, завершилося формування території Київської Русі. Великий князь здійснив правову реформу, запровадив усний звід законів (Нестор його назвав «Уставом Земленим»), чим істотно вдосконалив «Закон Руський», що діяв за часів князя Олега. Володимир провів адміністративну реформу, зміст якої полягав у тому, що землі, де правили місцеві князі, передавалися у володіння дванадцятьом синам Великого князя. Таким чином, було скасовано автономію земель, а вся влада переходила до великокнязівського роду. Для відсічі набігів печенігів князь зміцнив кордони зі Степом, спорудивши укріплені «гради» на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та Стугні. Окрім цього, південноруські кордони захищали багатокілометрові земляні вали (так звані «змієві»). Встановлювалися контакти з Візантією, Римом, Німеччиною, Польщею та Швецією. Велике значення для зміцнення Давньоруської держави мали релігійні реформи Володимира. Першою стала спроба реформувати язичництво шляхом створення пантеону язичницьких богів, причому Перун визначався головним, а у 988 р. було запроваджено християнство. Попри те, що князь мав три гареми з 800 наложницями, він будував храми, любив читати книги, дотримувався християнських обрядів.

Ярослав Володимирович, а ще Ярослав Мудрий — Великий князь київський. Давні джерела повідомляють про народження Ярослава під 978 р. Його матір’ю була полоцька княжна Рогніда. Як і батько, він ще юним дістав у володіння Новгородську землю. 1019 р., посівши після запеклої міжусобної боротьби великокнязівський престол, енергійно продовжував розпочаті князем Володимиром реформи, розширення й зміцнення кордонів Русі, остаточно розбив печенізькі орди. Важливу роль у зміцненні держави відіграло створення Ярославом першого письмового зводу законів «Руська правда». Ярослав розділив землі між синами й запровадив принцип старшинства в успадкуванні, поодружував своїх дітей з представниками владних династій європейських держав. Спорудив у Києві Софійський собор, де заснував першу на Русі бібліотеку й одну з найперших шкіл. Помер у Вишгороді 1054 р. Похований у Софійському соборі в Києві.

Володимир Мономах — київський князь з 1053 р. Народився в Києві, де його батько Всеволод, улюблений син Ярослава Мудрого за любов до книг та вченість, постійно перебував при Великому князеві. Його мати була донькою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Здобув добру освіту, дитячі роки минули в прикордонному Переяславі, на який нападали степовики. Усе це наклало відбиток на уявлення Володимира про нагальну потребу в єдності руських земель та централізації державної влади. Уже з п’ятнадцяти років Володимир бився у складі руського війська з половцями на Альті (1068). У 1078 р. отримав в управління Чернігівське князівство, а згодом перебував на переяславському столі. Організовував з’їзди князів на зламі XI—XII ст., що визначали принципи організації влади на Русі, узгоджували суперечності та виробляли спільну стратегію дій. Літописи фіксують чотири великих переможних походи Володимира Мономаха проти половців — 1103, 1107, 1109 та 1111 рр. За князювання Володимира Мономаха в Києві (1113—1125) влада Великого князя поширилася на більшу частину Русі. Успіхи об’єднавчої політики — єдність Київської Русі було майже відновлено — справили позитивний вплив на внутрішній і зовнішній розвиток держави. Володимир Мономах скінчив свої дні у 1125 р.

Теґи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button