Історія

Скіфо-сарматська доба в історії України

Скіфо-сарматська доба в історії України

Доба раннього заліза (з ІІ—І тис. до н. е.) характеризується появою нового металу — заліза. Застосування залізних знарядь спричинило прогрес у всіх видах виробництва. Спершу люди використовували рідкісне метеоритне й самородне залізо, речі з якого знайдено в царських гробницях кінця ІV—ІІ тис. до н. е. на Близькому Сході. Попри тривале знайомство з металургією, залізо було освоєно доволі пізно, адже його температура плавлення досить висока (1530° С, міді — 1089° С). Досягти її вдалося лише завдяки застосуванню т. зв. сиродутного способу отримання заліза з його окису (руди) за допомогою горна. Багаті поклади залізної руди, які залягали у верхніх шарах ґрунту, давали можливість колективам позбутися залежності від тих, хто раніше володів обмеженими покладами міді та інших металів. Добування заліза з руди було винайдено приблизно у ХVІІІ—ХVІ ст. до н. е. в Закавказзі, Малій Азії та Месопотамії. В Україні сліди гамарництва — найдавнішого виробництва заліза — датуються ХV—ХІV ст. до н. е.

Слід зауважити, що наприкінці II тис. до н. е. клімат став надзвичайно посушливим, що спричинило екологічну кризу та міграції населення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були розклад первіснообщинного ладу, становлення приватної власності, поступова майнова диференціація суспільства, посилення торговельних зв’язків, перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною, виділення ієрархічно структурованої військової еліти, утворення організованих військово-політичних об’єднань та союзів, зародження державності на сучасній території України.

Саме в цей період з’являються перші письмові згадки про територію сучасної України та її населення у творах античних авторів: Гомера, Гесіода, Гекатея, Піндара, Геродота.

Загалом, ранньозалізну добу можна поділити на передскіфський та скіфський часи.

У Х — середині VІІ ст. до н. е. територію між Дністром та Доном, Кримський і Таманський півострови населяли кіммерійці. Лінгвістичні аналоги назви народу віднаходяться в мовах народів Кавказу й Закавказзя: осетинська — «гумері», «гмірі», «гмір», що означають «велетень», «ідол», «герой», «богатир», «велет», «могутній»; ассирійська — «гімміраї» — «велетень».

Походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Можливо, це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який уже сформованим прийшов через Кавказ на землі сучасної України. За іншою версією, кіммерійці з’явилися внаслідок поступового розвитку праіранської степової «зрубної» культури, а їхньою прабатьківщиною було Нижнє Поволжя, звідки вони прийшли в степи Надчорномор’я. Можливо, кіммерійці належали до фракійського етносу.

Також слід наголосити на тому, що кіммерійці були першим народом, назва якого дійшла до нас. Відомості про них містяться в писемних джерелах. Гомер у «Одіссеї» писав, що ця країна розміщується біля входу до потойбічного світу. Ассирійські клинописи під 722—715 рр. до н. е. свідчать про перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповів давньогрецький історик Геродот.

Політична історія кіммерійців майже невідома. Вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722—715 рр. до н. е.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ відступили в Передню Азію. У 676—674 рр. до н. е. в союзі з Урарту кіммерійці розгромили Фрігію, потім на чолі з царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615—565 рр. до н. е.). Частина кіммерійців відійшла на захід (м. Кіммерій в Італії), інші розчинились серед скіфів.

Кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна. Вони виготовляли чи не найкращі на той час в Стародавньому Світі залізні та сталеві мечі та кинджали. Як наслідок, військова кіннота кіммерійців, озброєна залізними мечами, стрілами, луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, не знала рівних у воєнних сутичках і битвах.

У VІІ ст. до н. е. на південь України зі степів між Каспієм, Уралом та Кавказом прийшли північно-східні давньоіранські скіфські племена. На чолі з царем Мадієм вони прорвалися через Кавказ до Передньої Азії, далі розгромили Мідію, пройшли по Сирії, Палестині, дійшли до Єгипту й примусили фараона Псамметиха сплатити їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії завершилося після вбивства мідійським царем Кіаксаром скіфських ватажків під час бенкету. Скіфи повернулися в Північне Причорномор’я. Наприкінці VІ ст. до н. е. утворилося могутнє державне об’єднання — Велика Скіфія — зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янки-Дніпровської на Запоріжжі.

До складу скіфської держави входило багато різних племен. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром (калліпіди). Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно, скіфо-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра мешкали скіфи-орачі.

Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя. Вождь царських скіфів очолював державу. Царства складалися із округів (номів) на чолі з номархами. Влада царів була спадковою. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Зразком демократії були народні збори воїнів. Більшість населення Скіфії була вільною. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники, жерці. Існувало і патріархальне рабство.

Звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безжальність до ворогів і вірність бойовим побратимам; підтримувалися традиції хоробрості, військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам та звичаям.

За свідченням Геродота, головною богинею у скіфів була богиня домашнього вогнища Табіті. До пантеону богів також входили Папай — володар неба; його дружина Апі — богиня землі, прародителька народу; Гойтосір — бог сонця; Фатімасад — бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса — богиня родючості; Арей — бог війни, а також Таргитай — родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у подобі людей.

Існували також священні місця, найвідомішим з яких була Гілея в пониззі Дніпра. Віра в потойбічне життя сприяла виникненню складного поховального обряду, наслідком якого були царські кургани: Чортомлик (біля м. Нікополя), Солоха (Запоріжжя), Гайманова Могила (на Запоріжжі), Братолюбівський курган (на Херсонщині), Куль-Оба (біля м. Керчі), Товста Могила (Дніпропетровщина).

Важливим елементом скіфської держави була військова справа. Слід відзначити, що скіфи мали потужне військо. Кожний дорослий скіф був кінним воїном, озброєним луком зі стрілами, які відзначалися далекобійністю; залізними мечами та кинджалами; дротиками, списами, бойовими сокирами. Захисними обладунками були бронзовий шолом, пластинчатий панцир, щит.

Маючи потужне військо, скіфи проводили активну зовнішню політику. У 513 р. до н. е. перський цар Дарій І Гістасп (522—486 рр. до н. е.). вторгся в межі Скіфії. Скіфів та їхніх союзників — гелонів, сарматів і будинів — очолювали царі Іданфірс, Скопасис, Таксакис. Використавши тактику випаленої землі, вони заманили персів на території племені меланхленів, андрофагів і неврів, котрі раніше відмовилися допомагати скіфам, таким чином втягнувши їх у війну. Так і не вступивши у генеральну битву, перси зазнали відчутних втрат і змушені були відступити.

Наприкінці 90-х рр. V ст. до н. е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарти Клеомену спільну війну проти персів. У ІV ст. до н. е. скіфський цар Атей разом з македонським царем Філіппом ІІ розгромив царство одрисів і зайняв землі за Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками ускладнились і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. до н. е. Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея. З цього скористалися фракійські племена гетів і захопили землі в межиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македонського Зопіріон у 331 р. до н. е. на чолі 30-тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зворотному шляху був розбитий.

Скіфи-ШколаUA

З ІІІ ст. до н. е. спостерігається початок занепаду Скіфії, спричинений погіршенням кліматичних умов і всиханням степів, тривалим витолочуванням трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби, занепадом економічних ресурсів Лісостепу через їхню активну експлуатацію тощо. Все це призвело до руйнування економічних підвалин Скіфії, загибелі її як держави. У кількох битвах з сарматами «царські» скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму. Основна частина «царських» і кочових скіфів осіла в Нижній Наддніпрянщині та в Степовому Криму й утворила нову державу — Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь. У ІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. Мала Скіфія переживала період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над усією Тавридою. Але у 110 р. до н. е. понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор завдав низки ударів скіфам. А в ІІІ ст. н. е. Мала Скіфія й зовсім припинила існування під навалою сарматів.

Необхідно зауважити, що одночасно зі скіфами територію сучасної України заселяли й інші племена. Зокрема в середині І тис. до н. е. у Криму жили таври (від грецького слова «таврос» — тур, бик). Перші дані про них повідомляє Гомер. Щодо походження таврів є багато гіпотез. Це плем’я пов’язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями і навіть піратами з островів Егейського та Середземного морів. Північніше за скіфів-орачів, вище за витоки Західного Бугу і Дністра, в лісах, простягалася земля неврів — Неврида. На сході Неврида межувала з землями будинів. З останніми пов’язують милоградську археологічну культуру, яка існувала в VІ—ІІІ ст. до н. е. на Волині та Поліссі. На захід від Скіфії, в межиріччі Дністра та Пруту, розміщувалися селища і городища східногерманських племен готів, а ще далі на захід жили агафірси. Їхні володіння охоплювали Трансільванію (Семиграддя), Центральні та Східні Карпати і, можливо, частину Прикарпаття. У ІІІ ст. до н. е. на території сучасної України з’являються кельти. У ІІ ст. до н. е. малі групи кельтів перейшли Карпати і оселилися в Сілезії та Південному Прикарпатті. Геродот також називає інші племена: будинів, гелонів, андрофагів, меланхленів.

У ІІІ ст. до н. е. на територію сучасної України з-за Дону увійшли сармати («саоромат» — оперезаний мечем), які належали до племен іраномовної групи та витіснили з Північного Причорномор’я скіфів. Згадки про цей народ зокрема подають Полібій, Пліній, Страбон, Геродот та інші античні автори. За легендою, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин із пережитками матріархату (є згадки про сарматських цариць Томирис і Амагу).

Міграція сарматів відбувалася кількома хвилями. Їх очолювали в різні часи різні племінні об’єднання. Царські сармати та язиги були на чолі першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в ІІ ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. З І ст. до н. е. античні автори називали Північне Причорномор’я вже не Скіфією, а Сарматією. Сармати здійснювали набіги на скіфів Таврійського півострова та воювали проти понтійського царя. Був період, коли сармати виступали на боці Мітрідата VІ в його боротьбі з Римом. У ІІ ст. до н. е. в степах Поволжя та Приуралля з’явилися роксолани. Закріпившись у степах Лівобережжя, вони здійснили походи на Таврійський півострів. У середині І ст. до н. е. посилилися напади на Ольвію і східні римські провінції. Третя хвиля міграції сарматів була пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. З прибуттям до Дунаю алани дедалі частіше нападали на східні римські провінції та змусили Рим платити собі данину. Для аланів були характерними широкомасштабні воєнні дії. За свідченнями Публія Корнелія Тацита і Йосифа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алан у Подонні розбили гунни, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів, алани не тільки проникли на Британські острови, у Галію та Іспанію, а й переправилися морем до Північної Африки. Решта цього сарматського племінного союзу в VІ—ІХ ст. ввійшла у передгір’я Кавказу і згодом влилася до Хозарського каганату.

На особливу увагу заслуговує військова справа сарматів. За свідченням Тацита, жодне військо не могло витримати удару сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягненої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти потрапила в Європу і вплинула на формування середньовічного рицарства.

VІІІ — кінець VІ ст. до н. е. — період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор’я. Цей регіон був лише одним із низки напрямів колонізації еллінів. Зокрема в ХІ—ІХ ст. до н. е. греки мігрували в межах Егейського моря, а згодом освоїли Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова до Єгипту та Сирії, заснували свої міста-держави й на берегах Чорного моря.

Основними причинами еллінської міграції можна вважати: демографічну (демографічний вибух в материковій Греції змусив мігрувати надлишок населення); аграрну (нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій); торгівельну (ринки збуту); сировинну (пошук продуктів і джерел сировини, яких бракувало в Греції: зерна, металів, будівельної деревини тощо); воєнну (агресія лідійців та персів змушувала греків до міграції); соціальну (соціально-політична боротьба між окремими верствами грецького населення призводила до міграції тих, хто зазнав поразки); етнічну (міжетнічні суперечності всередині полісів материкової Греції штовхали на пошуки нових земель).

Колонізація здійснювалася поетапно: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, переселення, заснування поселення і розвиток нового полісу.

Заселення Північного Причорномор’я еллінами відбувалося в кілька етапів: на першому (середина VІІ ст. до н. е.) було засновано грецьке поселення на півострові Березань; на другому (перша половина — середина VІ ст. до н. е.) — Ольвію (с. Парутине на Бузькому лимані), Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Феодосію; на третьому (друга половина VІ — початок V ст. до н. е.) — Тіру, Керкінітіду (м. Євпаторія); на четвертому (V ст. до н. е.) — Херсонес Таврійський (м. Севастополь).

У V ст. до н. е. Пантікапей підкорив міста Фанагорію, Тірітаку, Корокондам та ін. — понад 20 міст-держав і колоній Керченського і Таманського півостровів а також Кубані, сформувавши Боспорське царство.

Соціально-економічною та політичною організацією суспільства грецьких міст-держав був поліс, який поєднував місто (центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). За політичним устроєм грецькі міста-держави переважно були рабовласницькими республіками, які мали законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) та судову владу. Верховна влада належала народним зборам, виконавча — колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. Управляла містом колегія архонтів з п’яти осіб. Окремими питаннями життя міст відали інші колегії. Політичні права мали всі жителі полісів, крім рабів, іноземців та жінок. Залежно від панівної політичної сили до І ст. до н. е. поліси були аристократичними (Пантікапей — до утворення Боспорського царства) чи демократичними (Ольвія, Херсонес) республіками. Винятком було Боспорське царство, формою правління якого була монархія.

Елліни принесли на терени сучасної України високорозвинуті мистецтво й науку. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених. У ІІІ ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї добре відомими були історик з Херсонеса Сіріск, філософ з Ольвії Біона Борисфеніта, філософ з Боспору Смікр та ін. Загальне визнання в метрополії завоювали вихідці з Північного Причорномор’я — філософи Діфіл і Стратонік.

Переселенці мали спільну з мешканцями метрополії релігію. Вони традиційно поклонялися Зевсу, Аполлону, Артеміді, Деметрі, Діонісію, Афіні та іншим богам. Велике значення мали культи Ахілла, Аполлона Дельфінія, Афродіти Апатури тощо. Водночас, до колоній проникали культи варварських богів Папая, Табіті.

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. еллінів Північного Причорномор’я вразила глибока криза. В наступному столітті Ольвія потрапила під владу скіфів, Херсонес Таврійський — Понтійського царства, яке поступово поширювало тиск і на Тіру. В середині І ст. до н. е. Ольвію і Тіру майже повністю знищили германські племена готів. Як наслідок, згодом обидва міста-держави відродились, але потрапили в залежність від Римської імперії. У ІV ст. н. е. Ольвія припинила своє існування. Така доля спіткала і Боспорське царство, яке спочатку потрапило під владу Понтійської держави і брало участь у її боротьбі з Римом.

У середині І ст. до н. е. — ІV ст. н. е. настав римський період в історії еллінських міст Північного Причорномор’я і вони втратили політичну незалежність. Тіра, Ольвія та Херсонес увійшли до складу римської провінції Нижньої Мезії. А внаслідок навали готів у ІІІ ст. і гуннів у ІV ст. більша частина міст-держав зійшла з історичної арени. Вціліли лише Пантікапей та Херсонес. Загалом еллінська колонізація мала значний вплив на місцеве населення. На терени сучасної України було привнесено прогресивні технології землеробства та ремесла; впроваджено товарно-грошові відносини; контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню найпередовішої на той час античної культури. У сукупності всі ці процеси помітно прискорили історичний розвиток населення Криму, Наддністрянщини, Побужжя та Наддніпрянщини.

Теґи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button